Долина крокусів у Колочаві

Життя - як музична імпровізація: ти не знаєш, якою буде наступна пісня чи мелодія, ти живеш в тій композиції, яка звучить в цей момент!

О.Рой

Уже кілька років ідеєю "фікс" було потрапити на цвітіння крокусів у Карпати. Скільки ми не ходили весною, але потрапити на це явище не вдавалось аж дотепер. Коли на роботі було геть сумно, а думка про ще одні буденні вихідні не гріла, задумались про мандрівку "хоч кудись".

Найпривабливішим варіантом виявились Карпати, уже добре відома нам Колочава і долина крокусів. На щастя, квиточки на потяг ще були. Особливо не задумуючись - купили парочку. Найбільшою проблемою було доїхати до Колочави у вихідні, адже громадський транспорт туди не ходить, окрім, здається, Хустського автобуса, та й той у другій половині дня. Було б непогано з кимось поїхати із друзів, але бажаючих не знайшлось, точніше тих у кого була можливість. В цій ситуації не придумали нічого кращого, ніж просто імпровізувати, надіятись на випадок.

Пригоди почалися уже на залізничному вокзалі, де на нас чекав напівпрогнилий старезний вагон із брудними вікнами. Контраст із сусіднім був страшенним. Вікна брудні, а в середині холодно. Так ми тряслись до Воловця, де за 5 хвилин до зупинки нас розбудив провідник і сказав, що пора виходити. Такого у нас ще не було. Ми з переляку вискочили і кудись побігли. Куди, що і як ми ще не дуже усвідомлювали. Щось нагадувало підйом в армії.

На пероні людей майже не було, туристичне міжсезоння. Місцевих швидко забрали і ми лишились фактично самі. Походивши серед авто, які стояли біля вокзалу уже й не сподівались натрапити на попутку, але раптом вуйко підійшов і запитав "а Вам куди?"

На наше: "до Колочави", - ми почули: "поїхали до Міжгір'я". А на безриб'ї і рак - форель, на Міжгір'я, так на Міжгір'я.

У Воловці з купою уже знайомих циган не хотілося залишатися.

В бусі уже сиділи якихось троє відчайдух, які також не знали куди і чому вони їдуть. Слово за слово і от ми домовились їхати разом до Колочави, а водій погодився довезти туди за додаткову плату. По дорозі на Міжгірському перевалі зробили невелику зупинку щоб помилуватись краєвидами на навколишні гори із ще засніженими вершинами.

Дорога до села зайняла майже 2 години. Нас викинули в центрі, біля пам'ятника заробітчанам, а звідти до музею-скансена "Старе село" ми уже дійшли пішки. Тут було ще закрито, його ворота відкриваються о 9:00. Довелось поки почекати біля входу та побродити довкола. За плотом земля була вкрита крокусами, які лише чекали сонячного проміння щоб розкритися.

Поки чекали відкриття музею нормально познайомились і трохи поспілкувались. Дехто встиг і до файного пенька злазити і перелякатися змій, які ще бачать десятий сон і не збираються ні на кого нападати. Заплативши за вхідний квиток (40 грн), нарешті потрапили у царство крокусів.

Музей-скансен є однією із візитівок Колочави, сюди регулярно возять екскурсії з усієї України незалежно від пори року. Це перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті, який відтворює матеріальне, духовне та культурне життя регіону. Музей розміщений у місцевості "Чертежик" під полониною Красною. "Старе село" у Колочаві сьогодні налічує близько двох десятків житлових і господарських будівель з предметами домашнього побуту і художніми творами ХIX-XX ст. Місце, однозначно, варте вашої уваги, навіть якщо ви уже були у аналогічних музеях, таких як "Шевченківський гай" у м. Львів, "Музей архітектури та побуту" у с. Пирогів, що біля Києва чи у музеї в Переяслав-Хмельницькому. Початок весни тут знаменується масовим цвітінням крокусів, що приваблює сюди туристів у так званий "мертвий сезон" для решти Карпат.

Від побаченого там перехоплювало подих - крокуси встелили килимами півмузею. Тут ми провели першу половину дня.

Поки пили каву поспілкувалися з колишнім екскурсоводом, який дав невеличку пораду - піднятися стежкою трохи вище території музею та уже прорекламував нам декілька садиб, де можна зупинитися. Трохи вище музею нам відкрилась грандіозна картина природи. Увесь схил був буквально встелений квітами, які доходили аж до людських помешкань. Безмежна синь ранньої весни...

Отже, програму мінімум було виконано і треба було думати, що робити далі. Оскільки часу було ще багато, непогано було б поїхати до водоспаду Шипіт, але як? Дівчина на касі сказала, що автобусів не буде ні сьогодні, ні завтра.

Потрібно було щось придумувати. В око впали два чоловіки, які сиділи на лавці при вході. То були два водії, що привезли на екскурсію групу школярів на двох бусах. На наше щастя, у них були вільні місця. Подальший наш маршрут пролягав через озеро Синевир і Центр реабілітації бурого ведмедя, де ми уже були. Затесавшись між 9 класом під гучні пісні якоїсь жахливої попси у виконанні 14-річних дівчат без голосу ми тряслись по "американських гірках" українських Карпат.

Отож за 30 хв. були біля озера. Там нам почали уже пропонувати житло, але дуже дорого, в цінах ми орієнтуємось прекрасно, на щастя. Але люди, які заробляють на туристах, тільки й чекають на "лошків". Та і звикли передавати "здобич" з рук в руки. Тому далі гуцули все зробили за нас і передавали, як естафету. Поки обідали в колибі, чолов'яга підійшов ще раз і запропонував скинути ціну - сторгувалися вдвічі. Домовились на 150 грн з людини. Наша обідня перерва швидко промайнула за розмовами і не встигли зоглядітися як треба було їхати далі.

У центрі реабілітації ведмедя було дуже гамірно, тут уже стояла купа дітей, які галасували біля вольєрів. У загорожі сонно грались 2 молодих ведмеді, а їх поважний колега позирав на них з іншої сторони паркану. Було відчуття, що щось пішло не так і в клітках мали опинитися 9-класники, які все нили: "когда ми верньомся в Кієв?", "а можно через окно пасматрєть?".

У Пилипці нас передали господарю садиби, який зустрів нас на авто. На вході нас зустрів його пес - Барон - милий двортир'єр, який тільки й чекає, щоб йому пузо почухали. Нас поселили окремий двохповерховий будинок зі зрубу. Замовили вечерю і пішли гуляти до водоспаду.

Вечір пройшла за розмовами та домашнім вином, дуже весело і гамірно. А вранці нас чекав лапатий сніг. Таке відчуття, що побували в казці про 12 місяців. Приїхали у весну, де ледь прокидалися квіти, до обіду пригріло сонечко, на вечір біля водоспаду йшли осіннім лісом, а на ранок залишали Карпати з зимовими пейзажами.

Вранці ми знову розділились, оскільки наш потяг відправлявся до Києва на 5 годин раніше. То була файна імпровізація і хороші нові знайомства.

Спасибі Таї, Оксані та Сергію за чудову компанію. Сподіваємось, що ще не раз зможемо разом кудись гайнути.

#Карпати #Колочава #Ведмеді #Воловець