Дводенний квест по Баку, Азербайджан

Коли за вікном зима, а шило в дупі починає крутити ще більше, єдиний вихід - купити кудись квитки та почати планувати відпустку. Тоді час іде швидше, а перспективи вилізти з зимової сплячки не виглядають такими туманними і нереалістичними.

В один з таких вечорів ми і вирішили летіти в Баку, правда, назад із Анкари... Гуляти ж так гуляти, особливо, коли вже надто засиділись вдома. Наша, як нам здалось, геніальна ідея, більше ні в кого не викликала такого ж захвату та бажання розділити з нами цю пригоду, тому їхати нам довелося вдвох.

Коли прийшов нарешті час Х і наплічники були зібрані, настрій був бойовий, але трохи переляканий. Квитки в одну сторону були в Азербайджан, а назад - з Туреччини, між тим треба було придумати, як переїхати і з усім розібратися, а ще на форумах начиталися про те, що нас обов'язково спробують намахати за першої нагоди... Перспективи такі собі, проте відступати нікуди було, а шило не заспокоювалося.

Прилетіли в Баку ми посеред ночі, єдине, що нам сказали, коли ми проходили контроль: "Шляпусс сними", сфотографували та привітали в країні.

Аеропорт виглядає сучасно та красиво, посеред залу відпочивав місцевий котяра, який виглядав ну дуже колоритно. Одразу зазначили для себе, що навіть коти тут мають специфічну зовнішність.

Озброєні інформацією про те, як не попастися на хитрих таксистів в аеропорту та чим добратися до центру, щоб поселитися в хостел, почали шукати термінали з продажу квиточків на автобус. Але тут нас спіткала неприємність, решти в терміналі не було, а дрібних грошей не було у нас.

Таксист, який і не думав від нас відступати ні на крок, відколи ми переступили поріг аеропорту і не розумів, що таксі нам не потрібне і що платити йому ми не збираємось, таки домігся свого, знайшовши ще одного пасажира, якому потрібно було також в центр Баку. Сторгувались до 10 манат з нас двох і 10 з того чоловіка, поїхали селитися.

Півдороги таксист намагався вияснити в адміністратора нашого хостела, як до нього добратися. Ми одразу зауважили, що азербайджанці не менш колоритні, ніж грузини, і з подібним стилем мови, коли сумніваєшся, свариться він і зараз дійде до бійки, чи просто мило розмовляє.

Кілька неправильних поворотів-розворотів - і ми на місці. Даємо таксисту 10 манат, про які домовлялися, але в нього були таки інші плани, про які нас попереджали на форумах. Він вирішив, що надто багато потратив на переговори з хостелом і треба збити з нас ще по 5 манат - на пачку цигарок (з його слів). Ми безрезультатно намагалися йому щось доказати, але зрозуміли, що це ні до чого хорошого не призведе і довелося таки заплатити, але вдвічі менше, поки не розбудив своїм криком весь район та не дійшло до бійки. Ну що ж.. нас же попереджали... Вирішили з такистами цього разу більше не зв'язуватися.

Хостел був відчинений, біля нього тусили не зовсім тверезі його мешканці. Зустрів нас немолодий чоловік, який сидів в кабінеті, схожому на кабінет радянського чиновника... Сам хостел розташований на першому поверсі багатоповерхівки і виявився дуууже дивним. темні заплутані коридори, з розставленими старими меблями, як з музею, і навіть стільчики перетягнуті ниткою, щоб не сідали. На стінах портрети перших осіб країни в позолочених рамках майже в повний ріст. Словом, житло виявилося доволі дивним. Проте, в кімнаті був кондиціонер, що було дуже доречним при спеці в +40 і неймовірній вологості.

Сніданок теж був смачний і все як має бути, зі стаканом чаю.

Не гаючи часу вранці на сон, ми відправилися розвідувати місто, оскільки у нас було на все про все 2 дні.

Гуляти в липні по вулицях Баку, певно, можуть лише такі відчайдухи, як ми. Спека і вологість не давали насолодитися сповна тим, що ми бачили, але відступати не збиралия. Та і треба було придумати, як добратися до Грузії, куди планували наступного дня ввечері виїхати.

Перед тим, як знайти незвичайний автовокзал, нам довелось пройти не менш захопливий квест - місцева система метрополітену.

Підземка в Баку візуально майже нічим не відрізняється від київської. Проте, є одна велика відмінність. В Баку потрібно розібратися, як переходити з лінії на лінію. Так, тут чорт голову зламає. Якщо вам потрібно перейти на іншу лінію, не поспішайте шукати тунелі і переходи, як на Хрещатику. Тут з однієї платформи, як виявилось, потяг може ходити по різних лініях. Якщо прийшов потяг, не поспішайте сідати в нього, переконайтесь, що він точно йде в потрібному вам напрямку. Як би того не хотілося, довелося скористатися допомогою чергових в метро та місцевого населення, коли зрозуміли, що остаточно заплуталися.

На вокзалі ситуація виявилася не менш складною. Приміщення у декілька поверхів було наполовину пустим, іншу половину займав базар. Знайти щось схоже на вокзал виявилось не так просто, довелося таки намотати декілька кругів поверхами дивної будівлі.

Нарешті ми знайшли каси і розібралися, як купити квиточки до Тбілісі.

Але і тут ще не закінчилась епопея з квитками, коли придивилися, виявилося, що в моєму прізвищі зробили аж дві помилки, що мене трохи стривожило, адже вибратися звідси ми таки планували.

Проте, у нас залишалося 1,5 дня, і часу гаяти не хотіли, одразу поїхали в центр. Звідти і почалася наша екскурсія з роззявленим ротом. Перше, що приємно вразило - це підземні переходи, які повністю зроблені з білого мармуру, все чисто та освітлюється. І ніякого тобі нецензурного "мистецтва" на стінах.

На набережній, куди ми одразу попрямували, було безлюдно і дуже красиво. Проте, це місце лише вдень таке безлюдне, коли пекельне сонце розігнало всіх під кондиціонери та на пляжі, які знаходяться десь за містом ( ми туди не добралися через брак часу, нам же по бетонній набережні приємно прогулятися при +40). Ввечері ж набережна перетворюється на центральне місце для прогулянок.

Місцеві жителі та туристи виходять на довгу алею, щоб насолодитися вечірнім морським бризом. Тут є велике оглядове колесо, гігантські кактуси, музей килимів, а ще, ввечері добре видно знамениті три вежі, які підсвічуються різними кольорами, та найефектніше, коли вони "горять", виглядає дуже пекельно.

В усіх кафе та ресторанах тут головною стравою є шаурма у всіх можливих варіаціях, ну і звичайно, стакан чаю та айран, який ми так і не зважилися спробувати. Але що сказати, ми таки зацінили страви, було смачно.

А ще в усіх закладах нас запитували звідки ми приїхали і кожен раз повторялась одна й та ж сама історія про те, де саме вони були в Україні та питали про війну на Донбасі. Співчували та бажали швидкої перемоги. Всі, як один, підтримують Україну та кажуть, що як ніхто, нас розуміють. Такі ж історії ми чули майже від усіх грузинів, з якими доводилося спілкуватися.

Гуляючи по центральних вуличках, натрапили на якогось чоловіка, який розповів, що відкрив свій ресторан і запрошував спробувати найсмачніші страви в місті, навіть провів екскурсію по своєму закладу. Але ми таки вирішили ще погуляти.

На тих же вуличках звернули увагу на вітрини книгарень та кіосків з пресою. 80% друкованої продукції на вітринах - російською мовою, хоч російську на вулицях майже не було чути, окрім дуже туристичних місць, де дійсно, багато туристів.

Далі ми забрели до площі фонтанів та попрямували в старе місто.

Старе Баку - це як Поділ в Києві, але обнесене муром.

Потрапляючи всередину - ніби переносишся в інше століття. Тут час відчувається по-іншому. Посеред вулиць сидять азербайджанці зі стаканом чаю на ведуть бесіди, продають різний крам, а якщо звернути у вужчі вулички, можна побачити тутешню буденність, адже люди там просто живуть та ведуть звичний спосіб життя.

Можна в старому місті й побачити одне з найвідоміших місць з фільму "Діамантова рука". Тут навіть є однойменний ресторан та ще один під назвою "Черт побери".

Вузенькими вуличками можна бродити довго, роздивляючись архітектуру, всяку всячину у крамничках та відвідуючи кафе.

У Баку не можна не звернути увагу на котів. Вони тут скрізь, куди не кинеш оком, можна побачити лінивого кота, що спокійно вигріває боки на пекучому сонці. Таке відчуття, що вони тут просто божества, а головне, за два дні нам не трапився на вулицях жоден пес, ну окрім тих створінь, що в сумочка носили російськомовні дамочки на підборах.

На одній із будівель у старому місті навіть є скульптура з "коти та закохані".

Час пройшов швидко на старих вуличках, а в нас в планах ще було відвідати вечірню набережну.

Картина, яка відкрилась біля моря після заходу сонця, зовсім не схожа на денну. Враз довжелезну алею заповнив натовп, все засвітилося різними кольорами, звідусіль почала лунати музика.

Перший день підходив до завершення, ми виконали програму максимум, останній ривок - розібратися з квестом в метро - і ми в хостелі. Швидко пробравшись похмурими коридорами та уникаючи зневажливих поглядів з величезних картин, завалилися безсилі спати.

Другий день був менш насиченим, ми пішли розвідувати культурний центр Гайдара Алієва. який розташований неподалік від нашого хостелу. Виглядає дуже модерно та круто, от тільки в ясний сонячний день без темних окулярів сюди краще не пхатися, все настільки біле, що розплющити очі хоч для однієї нормальної фотографії нам просто не вдалося, як і потрапити всередину. Адже ми щасливчики, єдиний вихідний у цьому центрі коли? - правильно, коли ми туди прийшли.

З горя пішли в магазин шукати місцевих смаколиків. Крім рошену та ще якихось російських цукерок вибору тут не було. Вирішили таки не здаватися. Взяли щось, що нагадувало цукати та компот з фейхои... Все б нічого, от тільки наші цукати виявилися різнокольоровим цукром... Ну ок... компот теж розчарував.

Ми не занепали духом навіть після несмачного компоту з цукром і пішли далі щастя шукати... Але день вже як не заладився, то не заладився. Друга частина набережної, яка мала бути не менш красивою за відвідану, м'яко кажучи розчарувала.

Мало того, що від метро в спеку ми шурували до неї з півгодини, так виявилося, що там, де ми ніби до неї дійшли, і близько не було переходу через дорогу, а на Кавказі на дорогу взагалі страшно висуватися, якщо не хочеш перетворитися у відбивну. Та і побачивши ту "набережну" бажання шукати перехід у нас майже одразу відпало. крім колючок, сухої трави та поржавілих ліхтарів там абсолютно нічого не було... Розчаровані та зморені пекельним сонцем побрели назад до метро, щоб добратися до цивілізації.

На вечір у нас був уже автобус на Тбілісі. Повечерявши якимись різновидом дуже смачної шаурми в одному з місцевих ресторанчиків, відправилися проходити черговий квест - пошук автобуса.

А це не так просто. Напіввокзал чи то напівбазар - п'ятиповерхова будівля... і щоб ви не сумнівалися, автобуси ходять з останнього - 5!!!! поверху...

Платформа, вказана в квитку, зрозуміла річ, дійсності не відповідала. Трохи понервувалися, але добре все, що добре закінчується, знайшли якийсь автобус з табличкою Тбілісі, де у нас одразу забрали квиточки, що нас трохи насторожило... але через якийсь час ми все ж виїхали з Азербайджану.

Кордон пройшли досить швидко, без проблем та зайвих запитань. Тільки-но ми рушили уже по грузинській стороні, як посеред поля наш автобус зламався... Але це вже зовсім інша історія...

#Азербайджан #Баку #Архітектура #Смачно