Пішконя: семеро в горах, не рахуючи собаки

prostomandry
5 мар. 2017 г.
6 мин. чтения

Люблю гори, велич стихії, де ти сам на сам з природою, нема надокучливого шуму міста і людей, що, втупившись в свої гаджети, не помічають, як проходить життя повз них.

На щастя, ще збереглись у нас місця, де нема покриття жодного оператора мобільного зв'язку і ніхто з зовнішнього світу тебе не може дістати.

Лише тут можна справді відпочити, відновити сили і набратись натхнення.

Спів птахів, дзюрчання струмків, шум вітру у кронах дерев і потріскування дров у багатті - така собі гірська романтика. Усе це прекрасне комусь може здатися нудним і ніяким, простим гаянням часу, але це точно не про нас. Це справжнє життя і справжні відчуття, які є тут і зараз, а не в абстрактній інтернет-мережі, що не має нічого окрім пустоти. І все це стає ще кращим, коли ти не сам. І з цим нам дуже пощастило.

Так повелося, що традиційно, ми з нашими друзями ходимо разом не менше двох разів на рік - на травневі свята та Покрову. Тому "офіційне відкриття" туристичного сезону в Карпатах випадає саме на початок травня, хоча я його і не закриваю, соваюсь туди і зимою. Кожного року стараємось відкривати для себе якийсь новий маршрут, хоча і добре знайомі стежки кожного разу проходяться як уперше.

2016 рік не був винятком. Почитавши путівники та описи маршрутів, націлились у травні на Пішконю. Це невеликий хребет, який тягнеться від с. Синевирська Поляна до с.Колочава. Ці два села відомі всім українським туристам, оскільки кожний чув про оз. Синевир та й про село з 10 музеями - Колочаву. Більшістю відвідує їх у рамках туру вихідного дня не затрачаючи при цьому жодних фізичних зусиль, обходить навколо Синевирського озера, заглядає до Центру реабілітації бурого ведмедя і далі їде в Колочавську корчму на виставу. Це звісно прекрасно, але якщо хочете не просто побачити, але й відчути Карпати, то потрібно брати наплічник, карту і йти пішки.

Квитки на потяг до Воловця дівчата заздалегідь виловили, бо ж на свята вони розлітаються у перший же день продажу. З трансфером також проблем не було, в ці краї не перший раз їдемо. В той похід нас зібралось семеро, але уже від озера компанія поповнилась ще на одного "туриста".

З Воловця до оз. Синевир дорога нам обійшлася у 600 грн з компанії, така ж сума була і за зворотній шлях із Колочави. Дорогою до озера заскочили в Центр реабілітації бурого ведмедя.

Нам пощастило, оскільки був ще ранок, і ми попали на процес підгодівлі. У цей час тварини підходять до паркану і на них можна подивитись, бо решту часу вони проводять у лісі, де кожний має свою територію. Тому всіх косолапих ми змогли роздивитися у всій красі. А вони там дійсно гарні. Більшість з них має трагічну історію, їх врятували від лап тиранів, які знущалися над тваринами. Але тут для них створюють умови та допомагають влитися в ведмежий соціум.

Приємно було дізнатись, що на території центру цього року вперше народилось ведмежа, а це вселяє надії на відновлення їх популяції. А ще їх вигляд зовсім не вселяє страху, скоріш навпаки, такі милі і мохнаті, хочеться підійти і обійняти, правда, таки не ризикнули перевірити свої враження.

При виході з території центру ми розминулися з великою групою туристів, що прибули сюди на автобусі. Сівши в авто, через десять хвилин були біля дороги, що прямує до озера. Домовившись про час і місце де нас мав забрати через три дні Богдан рушили в гору. Синевир зустрів нас мінливою погодою з маленьким дощем, проте вражень від побаченого він нам не зіпсував.

Тут же ми здибали нашого вірного провідника на весь похід - собацюру, який поплентався за нами і став членом нашої групи. Цей чотириногий друг прийшов на запах бутербродів і став справжньою зіркою. Позував він у всіх кадрах. Правда, майже на всіх фото хвостом в кадр, мабуть, це частина, якою він пишався найбільше.

Поснідавши біля оглядового майданчика та обійшовши обладнаною стежкою, навколо цього дива природи, рушили далі.

По дорозі налетіла стихія в трохи нас підмочила, але після першого граду якийсь дощик - звичайна дрібниця, при тому, він швидко минув і знову життя налагодилося.

Як завжди, нас з Сашком осяяло і ми вирішили "скоротити" шлях через пригірок.

"І краєвиди файні і дорогу скоротимо", - думали ми тоді, чи не думали, але інстинкти перти вперед були сильнішими за здоровий глузд.

Краєвиди справді були чудові, пройшовши село і присілки, ми вийшли на гору з якої було добре видно найвищу вершину Пішконі. Тут ми перепочили і почали спуск, як виявилось, в урочище "Яворівець", по дорозі ще зустріли кількох гуцулів, в яких намагалися вияснити, скільки нам іти, в результаті, дізнавалися цікаві історії їх життя, але скільки і куди іти залишалося таємницею. Але ми ж скорочуємо...

В першу ніч ми планували розбити свій табір біля Дикого озера. Це маловідомий брат Синевира, до якого нема хорошого під'їзду і туристів тут зовсім мало. Проте, дійшовши до музею лісу і сплаву залишились на його території для ночівлі. На жаль, сьогодні ця установа не функціонує і знаходиться в напівзакинутому стані. Періодично в інформаційному просторі з'являються повідомлення про бажання його відновити, але до справи руки поки ні в кого не дійшли.

Я пройшовся вперед стежкою, що вела до озера, та зрозумівши, що йти далеко, а скоро сутеніє, вернувся назад. Місце тут казкове, за винятком того, що недобросовісні туристи недалеко зробили звалище сміття, яке не видно з дороги. Біля музею є відновлені жолоби для спуску лісу з гір, колиба для туристів і ще кілька недобудованих будівель. На випадок дощу тут є чудовий прихисток від негоди. Певно, ще гарніше тут було коли це все доглядалось і працювало.

Ночували ми по-різному, Юля з Дмитром, Вовою та чотирилапим гідом у колибі, а ми і Сашко з Вікою у наметах. Під ранок у колибі стало холодно і Дмитро намагався розвести багаття. Нам же у наметах було дуже комфортно.

Ранок був хорошим, підсушили намети, поснідали і в дорогу. Не забули і пригостити нашого нового друга.

Стежка петляє лісом по схилі гори досить довго. На шляху можна побачити таблички на яких намальовані представники флори і фауни Карпат. Шлях до озера виявився досить довгим і ми раділи, що вчора не продовжили рух. З часом стежка вивела нас до дороги, якою, напевно, можна і доїхати до озера на якомусь ГАЗ-66. Ця дорога була не менш красива через молоді ялинки, що тісно тулились одна до одної з обох її сторін.

Дике озеро або Озірце виявилось не гіршим за свого іменитого брата. Біля нього є невелика альтанка та стіл з лавами. Що нас найбільше здивувало та заворожило, так це наявність дуже красивого помосту навколо озера. Тут ми перепочили, поповнили запаси води з джерела, що є неподалік альтанки і рушили на хребет.

Хвилинка біології, або цікаво знати: озеро слугує еталонним взірцем перетворення у верхнє болото. Заболочування відбувається від центру до периферії і навпаки. Прибережний плав утворений сфагнумами і осоками, а сплавина на середині озера – лише сфагновими мохами буро-червоного кольору.

У різних місцях біля Дикого озера зведені дві колиби, які слугують прикриттям для туристів на випадок дощу, а за відсутності наметів – можливим місцем ночівлі. Навколо озера обладнана стежка, що дозволяє обійти Озірце по периметру. А для ще кращого огляду цього куточка, створено майданчик, що виходить на саме озеро.

Прозора вода озера дозволяє його гостям розглянути зграї риб, наприклад, форель і гольян, які розводяться в цьому екологічночистому місці. Мандрівників приваблює також і найчистіше повітря на Озері Дикому, який має цілющі властивості. У літній час в навколишніх лісах можна збирати брусницю, чорницю, ожину і малину.

Дістатися до Озірця можна маркованою стежкою, прокладеною від руїн музею лісу і сплаву в урочищі Чорна Ріка.

Крок за кроком, метр за метром ми піднімались в гору через полонини. Уже на гранці відчувався сильний холодний вітер, місцями лежав сніг, та картина була чарівна. Тут, на горі, трава ще була жовта, минулорічна, але гори довкола, нижче, буяли зеленню. Краса неймовірна. Песик періодично розважався спускаючись на спині з гори та позуючи у кадрі, помахуючи хвостом.

Сховавшись від вітру за хребтом і вмостившись зручніше кожний віддзвонився додому і сказав, що живий-здоровий. Стежка тут хоч і не промаркована, але чудово проглядається і заблукати нереально. Гора за горою ми наближались до найвищої вершини - гори Негровець. Спробувавши ще трохи "скоротити", а ми в цьому профі, почули славнозвісний народний фольклор. Але врешті-решт таки підкорили ту найвищу вершину. Наробили купу фотографій, а дехто зліпив собі ще й снігового діда.

Найбільшою нашою проблемою виявилась відсутність джерела води, тому для ночівлі довелося спускатись нижче. Таке місце ми запросто знайшли, хоча прийшлось і добре спуститись і за відстанню намотати кілька кілометрів. Увесь цей час над нами вирувала небесна стихія. То налітали дощові хмари, то небо ставало ясним і світило сонечко. Уся друга половина дня у нас практично пішла на те щоб спуститись до місця ночівлі де є вода і дрова.

Місце було шикарним, невеликий пригірок, через який тече кілька маленьких струмків, захищений від вітру, на схилах якого ростуть старезні буки.

Сухих гілок для багаття тут теж вдосталь. Вечір був сповнений якоїсь карпатської ідилії. Смачна їжа і чай, прекрасний захід сонця, за цим всім варто скучати і до цього варто повертатись. Собацюра нас також веселив, він досить гармонійно вписався у нашу невелику компанію. До вечора він, бідолаха, так втомився від гірського маршу, що хотів лише спати. Але не просто на вулиці, він попхався в намет до Вови. В середину, звісно, його ніхто не пускав, але в тамбурі він таки переночував, замотаний в клейонку, щоб тепліше було.

Наступний день ми спускались з хребта до Колочави. Дорога була куди складніша. Тут уже відчувалось, що ми йдемо Горганами. Вузька стежка, що протискується між ялинами швидко спускалась вниз. Тут ми раділи, що йдемо з палицями, які трохи знімають навантаження.

Знизу все буяло зелом. Набагато тепліше ніж на вершині. Так ми спустилися з зими в літо, минаючи весну та осінь. Побродили селом у пошуку чогось поїсти і рушили на потяг, який відвіз назад в цивілізацію.