Дивовижною Чорногорою

Це був незабутній похід. Для більшості перший, тому емоції зашкалювали. Про краєвиди та емоції, а також град та спуски ми вирішили писати втрьох, щоб краще передати дух та атмосферу, яка панувала у ті липневі дні. А кому лінь довго читати, в кінці є відео наших походеньок Чорногорою.

Панорама з г. Вухатий Камінь, Чорногірський хребет

Тарас: Прибувши на залізничний вокзал в Івано-Франківську, ми швиденько знайшли бус, який за прийнятну платню довіз нас до Заросляка. Довго шукати не прийшлось, ще на пероні вуйки пропонують транспорт на будь-який смак і гаманець. Прицінившись обрали оптимальне співвідношення ціна-якість і почали вантажитись.

За кілька годин були на КПП "Карпатський біосферний заповідник". Черга була невелика, тому ми буквально за 10 хвилин пройшли реєстрацію (оплатили вхідний квиток - ціна була символічною, отримали карту з номерами рятувально-пошукової служби) і поїхали далі.

На самому Заросляку були через хвилин 20. На невеликій парковці уже було кілька авто з туристами, які крутились навколо полиць з сувенірним крамом. Два ряди маленьких крамничок з усяким хламом, який продають заїжджим гостям. Тут є геть усе: від магніта на холодильник і до медалі "За сходження на Говерлу". Розібравши рюкзаки, минули ці всі карпатські принади на прилавках почалапали стежкою вверх.

Олена: Це був мій перший похід. Признаюсь, мріяла про похід я давно, але уявлення про все мала дуже розмите. Звичайно, при слові "похід" в уяві поставали красиві краєвиди, усміхнені люди, задоволені життям, ватра та пісні ввечері. Мабуть, це все, що я знала про цей вид "відпочинку" на момент зборів. І так, довгоочікуваний похід - найвищі вершини України та 5 днів в горах. А що? скільки там того життя?! - Гуляти, так гуляти! Напакувала свій нещодавно куплений для фестів рюкзак. Взяла, зрозуміло, все що треба і що не треба. Хто ж його знає, що там може знадобитися. Не забула я і про шоколад зі згущиком. Про ці стратегічні продукти не можна забувати в жодному разі!

Приїхавши до підніжжя Говерли, Тарас пояснив, що це ми вже на метрів 800 піднялися, тому я була налаштована навіть дуже оптимістично.

Тарас: Перша частина підйому на Говерлу більше схожа на прогулянку ялиновим лісом. Тисячі туристів, що безперестанку підіймаються на вершину витоптали широчезну дорогу, по якій іти зовсім не складно.

Пройшовши ліс, ми зупинились на його межі на невеликий привал. Нас наздогнала група туристів, які йшли без будь-якого спорядження, на оглядову екскурсію. Перекинувшись парочкою жартів вгледіли втоптану глиняну стежку вверх між каміння і заростів різноманітної високогірної рослинності.

З лівого від нас боку виднівся Прутські водоспади, висота каскаду яких становить близько 80м і над якими бере свій початок р.Прут. Видовище красиве, та довго ловити ґав не було часу, потрібно було швидко піднятись на гору, оскільки у планах було ночувати на оз. Несамовите. Забігаючи на перед, скажу, що до нього ми так і не дійшли. Рухатись у швидкому темпі не вийшло, оскільки рюкзаки були важкі, Миронцьо взагалі йшов босий, мов хобіт. Жіночій частині групи підйом давався особливо складно, для них великим розчаруванням стала Говерляна, яка видавалась з низу вершиною Говерли.

Олена: Біля дерева так десятого, почала помирати Дашка. А я казала, треба було гантельки підіймати частіше!

Але, на щастя, ще один Тарас не залишив її в біді і мужньо тягнув весь похід. До першого привалу з нас зійшло вже сім потів, але погода радувала і ніщо не передвіщало біди. Пригоди почалися десь так з Говерляни, яку ми охрестили найбільшим розчаруванням походу.

P.S. Дашка – це я! І якимось дивом я теж потрапила в цей похід. Хоча… Не дивом! Моєї згоди ніхто не питав, просто купили мені квитки на потяг і заявили, що я просто не можу цього пропустити! Щоб ви розуміли, мене 48 кг, а в моєму наплічнику лише халви, згущика і печива було кілограмів 3! Тому так, думка вшиватись звідти, поки не пізно, з’явилась одразу ж, коли виявилось, що величееееееееезна гора перед нами – не Говерла, а якась нещасна Говерляна..

Тарас: Минувши Говерляну, коли нам лишалось якихось 200-300 метрів до вершини, погода різко змінилась. Спочатку ми потрапили під дощ із пронизливим холодним вітром, а далі під град. Після півгодини такого контрастного душу, який встиг розігнати усіх бажаючих підкорити найвищу точку України, нам все-таки вдалося продовжити підйом. Ковзкий глинистий ґрунт і холод утруднили цей підйом, але гору таки було підкорено. Моральний дух групи, зіпсований негодою, трохи піднявся. Проте, обіцяних мною краєвидів видно не було, все було окутане хмарами, і ми радше були схожі на їжаків в тумані, які хочуть щось розгледіти. Час від часу вітер розганяв хмари, але максимум, на який ми могли щось розгледіти, становив не більш як 2-3 км.

Олена: А далі почався справжній треш! Таке можуть тільки придумати в якихось дешевих фільмах жаху. Звідусіль налетіли чорні хмари. Враз сонце сховалося і здійнявся сильний вітер! І нас накрив град. Ми сиділи замотавшись в дощовики та не розуміли, що нам робити, куди бігти і що буде далі.

Град перетворився на дощ і ми рушили далі. Люди, що йшли на зустріч, дивилися на нас, як на придурків, щораз приказуючи, що ми ненормальні і молодці, що не злякалися.

Таки видершись на найвищу точку України, відчули себе героями, хоча... ні, скоріше їжаками в тумані. Ми були в хмарі, звідусіль дув страшенний вітер, було мокро і холодно. Якщо спочатку нам було спекотно і вибір шорт мені здався оптимальним, то вже на вершині я не раз про це пошкодувала. Мої ноги посиніли, позеленіли, почервоніли та страшенно пекли від холоду, вітру та вологи. Але здаватись не можна було. До низу було вже далеко, а до кемпінгу ще далеко.

Дійти на до місця призначення таки не вдалось. По дорозі ще декілька разів дощ переходив у град, всі змерзли і хотіли лиш чогось гарячого та сухого.

Д.: У цей момент в моїй голові майнула думка, що не покидала мене до кінця походу: «Якого біса я сюди поперлась?!!!». Але дороги назад вже не було, як мінімум тому, що мій топографічний кретинізм завжди заважає мені розібратись, звідки я прийшла і куди йти, щоб вибратись) Але ми зробили перше величезне відкриття: одна з найважливіших речей у поході – це сміттєві пакети! Якщо пакувати всі речі в них, є шанс що під час зливи, якась пара шкарпеток залишиться сухою.

Олена: Ночували ми десь на схилі між Говерлою та озером Несамовитим (куди мали дійти). Розкладали намет в хмарі та сутінках, тому, на щастя, не бачили всієї небезпеки. У нас трохи залишалося води та був пальник, на якому вдалось приготувати бажаний чай. І тут в пригоді став згущик, печеньки і шоколад - стратегічні продукти!

Зігрівшись та переодягнувшись, вмостилися спати в теплих спальниках. Ви навіть не уявляєте, який це кайф! Це був найсмачніший в світі чай та найкомфортніший спальник в світі! З надією на сухе завтра ми позасинали.

Д.: Спала в наметі я не перший раз, але перший раз у крутих горах. Намет був під кутом, а як правильно лягти, ми не знали, тому вранці виявилось, що я від стінки скотилась майже до середини, причавила Оленку з Тарасом, а пів намету пустувало. Після цього я з ними більше не ночувала. Не повторюйте моїх помилок!)

Говерла після дощу

Тарас: Поснідали знов в сухом'ятку і почали рухатись до озера. Погода була не з найкращих і дівки уже встигли пожаліти, що зголосились іти в похід. Для більшості це був взагалі першим і вони не знали чого очікувати. Одна за одною подолали вершини г. Брескул, пол. Пожижевська, г. Данціж (1848 м.н.р.м.), і стояли на вершині г. Туркул(1933 м.н.р.м.).З вершини відкривається чудовий краєвид на оз. Несамовите і навколишні гори. Тут же зустріли групу туристів, яка рухалась в бік Говерли. Трохи перепочивши, ми рушили до озера. Спуск з Туркула був доволі стрімким, в одному місці прийшлось спускати рюкзаки окремо. Уже через 30-45 хвилин ми сиділи на березі озера. Несамовите - це озеро льодовикового походження, розташоване напівнічно-східному схилі гори Туркул, на висоті 1750 метрів над рівнем моря і є одним з найвище розташованих озер Українських Карпат. Озеро заповнює невелику впадину, його глибина становить 1-1,5 метра. Довжина сягає 88 метрів, а ширина – 45. Несамовите має кам`янисті береги та вкрите валунами дно і живиться дощами та талими снігами.

Олена: На ранок ми прокинулися в хмарі, але уже без дощу та граду, що не могло не радувати, зробивши декілька знімків у стилі "їжаків в тумані", розбрелися вивчати місцину. Як виявилося, ми стояли біля самого обриву. Добре, що вночі ніхто не сходив туди до вітру...

Далі півдня ми йшли у хмарі. Усвідомлення цього додавало снаги. А що? Це ж не просто туман, це хмара!!! Вже навіть місцями з'являлися просвітлення і ми намагались щось зафоткати... До обіду хмари розійшлись і життя почало налагоджуватись.

Ми побачили неймовірно красиві краєвиди. Чорногірський хребет - це місце, куди хочеться повернутися. Жоден похід після того не справив на мене такого враження. Можливо, через те, що він був перший і надзвичайно емоційним, але краєвидам, які відкриваються у ясну погоду, рівних в Україні таки немає.

Озеро Несамовите

Тарас: До озера є і прямий маршрут із Заросляка, який займе близько 3х годин. Багато туристів тут стають на ночівлю, місце видається досить зручним, проте через постійні вітри є не найкращим.

Тут ми провели десь годину. За цей час встигли оглянути його околиці і скупатись, поповнили запаси питної води. Вода навіть у літку тут була дуже холодна, тому в самому озері ми пробули лише кілька хвилин. Навколо Несамовитого росте багато жерепу та ялівцю. На жаль, туристи активно вирубують альпійську сосну для розведення багаття і ця рослинність помаленьку зникає. Ще одним негативним впливом є чимало сміття, яке розкидано навколо озера.

Олена: Дійшовши до озера Несамовите, де ми мали ночувати в першу ніч, зрозуміли, що то таки був не найкращий план. Вітри закручували та проймали, навіть пальника не вдалось розпалити.

Але таке красиве озеро, не могло залишитися без уваги! Половина відчайдух таки наважились залізти в крижану воду. Під голосні крики та верески таки влізли (я про жіночу частину неадекватів нашої бригади), інші ж стояли і ржали, не то з нас, не то з криків. Адреналін настільки вдарив в голову, що нашому щастю не було меж. Нам аж спекотно стало.

Д.: На цьому місці я зрозуміла, що пішла в похід недарма! Озеро – фантастичне, хоч і неймовірно холодне, а краєвиди дивовижні! Ці відчуття просто неможливо передати словами, бо від краси перехоплює подих і сльози самі навертаються на очі. І ти шкодуєш, що не бачив цього раніше…

Тарас: Рухаючись далі Чорногірським хребтом, ми минули Великі та Малі Кізли, які лежали в стороні від стежки і дістались позначки під Ребрами. Звідси стежка роздвоюється: та, що прямо веде на г. Ребра (2001 м.н.р.м.), а та що вліво- на г. Шпиці (1863 м., н.р.м.), куди ми власне й рушили.

Гора отримала свою назву саме через скелі, які пронизують її схили. Поки решта групи відпочивала і робила фото, я й Тарас змогли видертись на парочку. Стоячи на такій кам'яній "шпиці" перехоплює дух і від висоти, бо до землі кілька десятків метрів, і від краси. Все урочище пронизане десятками великих і малих струмків з великими і малими водоспадами, варте того щоб сюди приходити

Спуск в долину Гаджина дуже стрімкий і є досить складним, при його проходженні в нагоді стануть трекінгові палки. Дався він нам складно, палиць ми з собою не мали, опиратись там нема на що. Дівчата тут встигли добре похандрити. Після спуску ми пробрались крізь зарості жерепу, яким заросла вся долина, і знайшли місце для табору, з непоганим струмком неподалік. А далі були смачна вечеря і веселі історії.

Скелі на г. Шпиці

Д.: Ніч видалась веселою, бо, як ви пам’ятаєте, ми понесли втрати серед наметів ще у перший день, тому під Ребрами ми змушені були тулитись вшістьох у трьохмісному наметі. Спочатку це було навіть цікаво, ми поспівали, пограли в «є контакт», пожували стратегічні запаси халви, порозказували вірші (так, ми дивні, бо філологи), але коли зрозуміли, що спати можна лише на бочку і то, якщо синхронно перевертатись, стало не до сміху! Під ранок, правда, місця побільшало завдяки Мирону, який сповз аж до виходу і вмостився упоперек в наших ногах)

Тарас: Ранок був чудовим. Ясна погода і смачний сніданок після хорошого сну, що ще може бути кращим у горах? Навколо прекрасні краєвиди а попереду нас чекає підйом вчорашньою стежиною на Шпиці і перехід через г.Ребра. Та дівчат Шпиці не радували, навіть навпаки. Проте ми уже були готові і гору почали "штурмувати" із вирубаними палицями. Відбились, як то кажуть "малою кров'ю". Група піднялась на верх і рушила на основний маршрут по Чорногорі. На г.Ребра піднялись доволі швидко. Вона, здається, набагато масивнішою мені ніж Говерла. Краєвиди заворожувала, а ми рухались далі, відкриваючи нові простори Карпат. Дорогою жартували, особливо з Мирона, "хоббіт"- от, що ми можемо сказати про нього. Постійно йшов у китайських тапинках, пожовуючи то цукерки, то мівіну.

Олена: А на ранок нас все ж чекав зворотній маршрут на хребет і той самий сумнозвісний, на цей раз уже підйом. І тут не обійшлось без прокльонів та істерик. Троє найнеадекватніших (я йшла другою), збившись з стежки, яка йшла як не як, а похиліше, поперли напряму. Іноді здавалося, що ми деремося під пряму стіну, один неправильний рух і можна було би починати все спочатку, але уже з синцями і травою в голові. На щастя, ми долізли Всі! Хлопці верталися навіть. Ну не зовсім тому, що їм було в кайф лазити по цьому схилу, а тому, що проявляли свою шляхетність і допомагали здихаючій частині нашої команди добратися верху. Хоча... таки частина мазохізму під прикриттям шляхетності в цьому була.

На вершині більшість дівок була виснажена фізично та психічно, а у мене саме відкрилося друге дихання. Після такого підйому я відчула, що можу все! і гори звернути і Еверест підкорити! А що мені? Після Шпиців вже нічого не страшно! Хочете загартувати себе? Не вірите у свої сили? Тоді вам на Шпиці!

Д.: Оооо, про Шпиці мені є що сказати! Якщо є пекло на Землі – то це підйом на Шпиці! Просто уявіть собі гору під кутом 90 градусів, на яку ти намагаєшся видертись в сандаліях і рюкзаком, більшим за себе; де вхопитись немає за що, окрім трави, і ти розумієш що від цієї нещасної травинки залежить, чи зробиш ти ще один крок, чи полетиш у прірву! Серце калатало аж у вухах, сльози градом текли з очей, а в голові не було нічого, окрім прокльонів цих Шпиців і дурненької себе, що туди полізла. На вершині валеріанку пили майже всі!

Тарас: Діставшись до оз. Бребеняскул, дівчата, поки ми ловили гав, спустились по воду. Власне, я планував там зупинитись, хоча це і заповідна зона, але оскільки був лише полудень, Олена закомандувала йти далі, бо ж мало пройшли. Всі мої пояснення про відсутність води майже до Попа Івана були марними. Караван рухався далі. Інколи група розбивалась на дві частини: одна йшла через вершину, а інша траверсом. Так ми подолали Бребенескул, Дземброню, збігали в радіалку на Гутин Томнатик і наближались до Чорногори.

Д.: Саме там ми( ті, хто човгав позаду всієї бравої процесії), розробили свою стратегію полегшення підйомів: з кожним кроком проговорювати один склад чарівного слова «мікроінтеркурвастеллар». Не повірите, але допомагає (особливо, третя частинка!)

А ще по дорозі ми бачили кілька надгробків. Тарас нам сказав, що ті, хто помирає в горах, назавжди залишається в горах , бо трупаків ніхто не спускає. Така перспектива мене не дуже радувала, тому відкрилось друге дихання і нова ціль – дійти до кінця живою.

Тарас: День видався дуже довгим, проте мальовничим. Дуже порадував дощ, який пройшов стороною, проте як красиво! Під кінець всі були стомлені і кращого місця ніж сідло Попа і Смотрича знайти не могли. Спустившись з хребта в долину, Віталік включив режим "Івана Сусаніна" і вирішив трохи нас поводити заростями жерепу. Так ми пробродили десь близько години, промочивши всі ноги в струмках, яких в тих місцях дуже багато. Врешті-решт терпець нам увірвався і ми стали на полянці, на яку одразу натрапили при спускові. Там ми були не самі, та місця вистачало. Поки ми ставили намет Миронцьо заснув прямо на землі і провалявся там поки не розвели багаття.З каміння Віталік спорудив щось на зразок високої діжки, де було зручно палити вогнище. Карпатська вечеря, як завжди, була смачнючою, а сон міцним.

Коло перемички на Смотрич

Олена: Вже не за горами і Піп Іван був. Адреналін у крові в мене досі не вивітрився і хотілося пройти весь 5-денний маршрут за цей день і не зупинятися на досягнутому. Але до Білого слона ми так і не дійшли.

Зупинилися на якійсь дивній галявинці, де майже все було заболочене, а нормальної води, щоб помитися, не було. На вечір у нас було два "трупи", один зелений, а інший просто вирубився біля сумнівної купки.

Д.: Один з трупів – то я! До страшенної втоми після підйомів-спусків, вершин, боліт, по яких ми швендяли, додалась гірська хвороба, мене страшенно нудило і хотілось просто впасти і більше нікуди не йти. В то момент я мріяла про м’ятну жуйку, гарячий душ і щоб весь цей день був лише сном!

Тарас: Зранку без рюкзаків збігали в радіалку на г.Вухатий Камінь, де полазили по скелях, а Мирон встиг і на г.Смотрич. На схилах цих двох гір видно залишки лінії оборони часів Першої світової, тут же я і гільзу знайшов.

Далі нас чекав підйом на Чорногору (2020 м.н.р.м.), який ми швидко подолали і з цікавістю роздивлялись колишню обсерваторію. Тут же здибали чолов'ягу, який продавав продукти, такий собі "найвисокогірніший магазин", звісно, ціни тут теж високогірні. Раді такій можливості ми докупили продуктів. Особливий ажіотаж спершу викликала табличка "ПИВО", та як виявилось, воно скінчилось і прийшлось обмежитись шоколадом. Тут перекусили, а перед стартом у низ до оз. Марічейка допомогли пихнути гуцулам старенький ГАЗ, який ніяк не міг завестися. До озера і далі до села, з вершини гори веде добра дорога, нею без проблем їздять вище згадані ГАЗи та ЗІЛи.

Вид на Чорногірський хребет із г. Смотрич

Олена: На щастя, на ранок всі воскресли і пішли підкорювати Попа Івана. Але перед тим ще встигли заскочити на Вухатий камінь, щоб Алка назбирала камінців. Красиві краєвиди і скелясті гори, звідки відкривається неймовірний вид.

г. Вухатий Камінь

Без особливих труднощів вилізли до обсерваторії на Попі Івані, по дорозі зустрівши туристів, які сказали, що там є магазин (Магазин на 2000 м!!!). Хлопці загорілися ентузіазмом випити пива і погнали щосили вперед.

Мене ж тішила думка, що можна буде поповнити запаси шоколаду.

Добравшись до того магазину на велике розчарування бородатої частини нашої банди (а на той момент навіть ті, хто не мав бороди до цього, нею обзавелися), все пиво розкупили. А от шоколадку я таки прикупила, хоч і в три дорога.

Перекусивши на одній з найвищих вершин походу, порозглядавши напівзруйновану обсерваторію, почали наш спуск. Але перед тим спробували ще декілька раз допомогти гуцулам з'їхати вниз "ГАЗом".

Тарас: За кілька годин були уже на озері, яке розкинулось серед ялинового лісу.

Тут ми розбили табір і почали досліджувати околиці. Місце для кемпінгу просто чудове. Але знову ж таки, недобросовісні відпочивальники і мандрівники понакидали в кущах трохи сміття.

Той вечір був дуже веселим, оскільки наша руденька полізла купатись в озеро, а через те, що вода в ньому холодна, то наробила репету на всі околиці, навіть гуцули позглядались. За вечір ми спалили чимало лісу, певно куб, а то й більше. Весь сухостій прийшлось таскати зі схилу гори, що нависає над озером, бо все що можна було спалити було спалено до нас.

Д.: Це був найпрекрасніший день з усього походу: я вимила волосся, переодяглась в чистий одяг, виспалась, наїлась чорниць і головне – за цілий день ніяких крутих підйомів!

Тарас: Наступний день був повністю матрасним. Вахтовим методом ми ходили на полонину Веснарка де випасались на чорниці та суниці. Там же я бачив і орхідні, занесені до Червоної книги України. Веселі посиденьки біля багаття і смачна їжа на цілющому карпатському повітрі - це ті речі, які всі ми запам'ятали з цього походу. Вранці того ж дня частина групи спустилась до с.Шибене і поїхала на потяг.

Тарас: Нас же Карпати випроводжали рясним дощем, яким нас і зустрічала Чорногора. Від високої вологості всі були запухлі і схожі на китайців. За ніч від дощу розмокла дорога і втриматись на ногах при спуску було не просто. В с. Шибени ми чекали на наш автобус- старенький рейсовий ПАЗ, який ледь повзе по розбитій карпатській дорозі і який є стратегічно важливою артерією як для туристів так і для жителів сіл вздовж дороги до Верховини. Поки чекали це чудо техніки Дашка повеселила нас своїм соло на коні гуцула, який підвіз бринзу із полонини і теж чекав автобус.

Олена: Спуск був веселим. Один невірний крок - і ти в купі болота.

Внизу, чекаючи автобуса, кожен розважався, як міг. Хто прикордонницю діставав, хто дрімав, хто на коня заліз і просився, щоб зняли. Всі знайшли заняття до душі. А головне - були щасливі та задоволені походом. Ми це зробили!

Д.: І хоч як я нарікала, що мені важко, холодно, мокро, тісно, сонце пече, комарі кусаються і т.д., але то було надзвичайно: перебороти себе і зробити те, що думала, ніколи не зможеш — піднятися на вершину! Спогади про це назавжди залишаться зі мною як одна з найяскравіших подій у моєму житті!

Тарас: Не дивлячись на дощі, падіння і усі перипетії, наш похід по Чорногірському хребту був ідеальним. Випробування пройдено і ми чекаємо наступної зустрічі з гірським масивом.

#Карпати #Озеро #Гори