Грузія за 10 днів: Частина 1 (Кутаїсі, Горі, Уплісцихе та Мцхета)

В один із звичайних будніх днів, коли я працювала допізна на роботі, тишу порушив телефонний дзвінок. Панічним голосом Тарас запитав, чи є у мене на картці гроші. Чесно кажучи, я перелякалася, що щось сталося, але він мені нічого не сказав, доки я не повернулася додому. Виявляється, поки я працювала, Тарас відрив акційні квитки на Грузію і вирішив їх терміново брати, при тому вмовивши на авантюру Вову, який теж не міг ці квитки без мене взяти, оскільки картка на інтернет-платежі була заблокована.

Мене довго просити не довелося, вже за годину ми сиділи задоволені з квитками на Кавказ. І байдуже, що до поїздки залишалося ще півроку, квиточки вже гріли душу і думками ми всі вже були далеко не в Україні.

Почали планувати маршрут майже одразу після купівлі квитків, адже треба було все продумати, замовити житло та прорахувати. У цій справі став нам у пригоді "букінг", де ми і замовили бюджетне житло, з яким точно не прогадали. Чи то нам так пощастило, чи то в Грузії всі такі гостинні... але про це згодом.

Отже, діждавшись дати вильоту, зібравши манатки та накупивши солодощів, (з цим теж не прогадали, адже в Грузії продають наші цукерки і печиво у три дорога, а свого майже нічого не виробляють, чурчхелла і та попалася нам поцвіла в середині), ми поїхали в Бориспіль. Квитки у нас теж були цікаві, адже наш переліт був з пересадкою у Харкові, тому цілий день ми ще розвідували нове для нас українське місто. До вечора ми страшенно втомилися, адже першу ніч на адреналіні збирали речі та хвилювалися, як усе пройде, а другу ніч у нас зайняв переліт та очікування літака, який запізнювався. Словом, другу ніч ми теж провели без сну у дорозі, та ще й прилетівши в Кутаїсі, вирішили погуляти, зустріти світанок і дочекатися поселення, адже у всіх звичайних хостелах заселитися можна з 11:00-12:00. Це знову ж таки була стратегічна помилка, бо хостел з чудовою українською назвою "Old Lviv" приймає гостей цілодобово.

Отже, погулявши по нічному Кутаїсі, та, як порядні українці, сходивши до в неділю вранці до церкви, а точніше, зустріли світанок біля Гелатського монастиря, який є найбільш визначним середньовічним монастирем у Грузії. Після чого таки поселилися в хостел. Місто, спершу, абсолютно не вразило. Дивна архітектура із різноманітних шматочків незрозуміло чого, яка здавалося, зараз ввалиться, відлякувала і насторожувала.

Думали, що в хостелі "Old Lviv" хтось із власників чи то українець чи якось пов'язаний з Україною. Проте зустрів нас далеко не львів'янин, а справжній веселий грузин Давид. Спершу нас трохи насторожила така відкритість і гостинність, з якою нас зустріли, один Вова відчув себе в своїй стихії і одразу підключився до грузинських жартів, ми ж троє спостерігали за тим, що відбувається. На кухні сиділи якісь люди, а Давид шукав китайця, який вже давно мав виїхати, але застряг всерйоз і надовго, кожен день продовжуючи проживання.

А ми, хоч і були жахливо втомлені, вирішили не втрачати часу і їхати одразу щось дивитися.

Спершу поїхали на відомий Мартвільський каньйон. Розпитали в уже знайомого грузина, якою маршруткою добратися і скільки це коштує (бо тут і намахати можуть), розпочали свою мандрівку.

В перший же день ми відчули всю насолоду від місцевих маршруток, а точніше - водіїв, які їдуть, як хочуть, обганяють кого хочеш, через дві суцільні смуги на закритому повороті, можуть піти пообідати з годинку десь і увімкнути жахливу музику, а це все при неймовірній спеці і повному завантаженні сидячих, стоячих і висячих пасажирів.

Доїхавши цим трешовим транспортом до місця призначення, і мріями про прохолодний бриз біля каньйона, пішли до входу. Але і тут нас чекало розчарування. Як виявилося, територія каньйону була на реконструкції. Якийсь інвестор вирішив вкласти гроші у туристичну місцину і облагородити територію, але дійти чи хоч якось глянути одним оком на це чудо природи змоги не було навіть у місцевих жителів, поскигливши ще трохи під парканом, пішли трасою назад.

Сонце безбожно палило і дуже хотілося пити, на щастя, по дорозі нам трапився маленький сільський магазинчик, в якому одразу звернули на нас увагу і почали розпитувати звідки ми і як нам тут подобається, а коли дізналися, що з України, одразу один чолов'яга почав розказувати, що служив в Україні і дуже йому у нас подобається. На хвилі ностальгії він запропонував нам показати ту частину каньйону, яка ще залишилася відкритою для місцевих жителів. Ми з радістю погодилися, адже поїздка таки не пройде даремно, а особливо - година чекання на одній із зупинок водія. який десь звалив.

Не знаю, наскільки гарно виглядає частина каньйону, яку нам не вдалось побачити, але те, що показав нам місцевий грузин, таки вражає. Каскад штучних водоспадів бив з неймовірною силою та освіжав прохолодою, а вода яскравого аквамаринового кольору вражала красою.

Крім того місцевий житель нам розповів, що тут і Саакашвілі сплавлявся цим каньйоном.

До речі, про Саакашвілі, його тут всі не люблять, з ким нам довелося говорити. Проте, як це не абсурдно, після заяв, який він поганий, далі ідуть досить позитивні розповіді в кожній місцевості, що він для них зробив. А зробив він дуже багато. Тут і замки та церкви реставровані і реформи запущені досить вдало, навіть дороги по всій Грузії зроблені за всіма світовими стандартами.

Так, на прощання грузин нам ще показав джерело зі смачною водою, побажав щасливої дороги та показав, де живе, щоб ми заїжджали в гості, коли будемо в його краях.

Рушили далі дорогою на Кутаїсі. На трасі валялися бездомні корови та прогулювалися свині. А що? у нас коти і собаки, а у них - корови та свині)

Застопивши за пару кілометрів маршрутку, доїхали до автовокзалу в Кутаїсі. А там вирішили спробувати свого щастя ще на одному каньйоні - Окаце.

Домовившись з таксистом про ціну, яка всіх влаштувала, а торгуватися тут можна до безкінечності, відправились у ще одну видатну місцину.

Каньйон Окаце знаходиться біля села Зеда Горді на річці Окаце та має протяжність - 14 км!!!

Це місце вражає своєю величчю. А головне, величезний парк та сам каньйон обладнаний спеціальними стежками для туристів. Скрізь прокладені кам'яні доріжки та розставлені смітники та туалети. Цивілізація! Про дику природу нагадають лише свині, які ховаються у затінку від палючого сонця.

Над самим каньйоном обладнана підвісна конструкція, щоб можна було спуститися і краще роздивитися велич цього дива природи.

Можна було ще і водоспади подивитися, але у нас уже піджимав час, а таксисти місцеві уже добре навчилися збивати гроші з туристів і вимагали немалу суму за екскурсію у декілька км.

Тому порахувавши, що ми встигаємо на останню маршрутку до Кутаїсі, швиденько побігли на зупинку, де вже чекав знайомий китаєць, який все нам розказував, що він "crazy man", бо встиг сам збігати і на каньйон, і на водоспад, і прибігти ще і на останню маршрутку. Тут ми трохи з ним поговорили, як виявилось, він сам поїхав у подорож на рік країнами світу. Збирався їхати і в Україну, але ще не мав візи.

Маршрутку ми таки дочекалися, засинаючи на бордюрі, і то був перший і єдиний раз, коли нас намахали. Водій взяв з нас у двічі більшу ціну, ніж нам сказали в туристичному центрі, китаєць почав сваритися, але виходу не було. Грузин не розумів англійської, чи то не хотів розуміти. І він їхав останній. Був вибір ще взяти таксі, яке обійшлося б ще дорожче або залишитися на ніч у цьому парку.

Приїхавши у хостел і пообідавши від пуза хачапурі, ми завалилися відпочивати, але не тут то було. І через півгодини ми вже були готові йти на екскурсію по місту з господарем хостелу. Не можна ж упускати таку можливість. Ще ми його вирішили запитати, де можна купити смачне грузинське вино, на що він відповів, що "у меня") Ну так, який же б то був грузин, якби не мав запасів вина або не знав, де його можна швиденько дістати. Домовилися, що він нам принесе літру вина і пішли гуляти.

Місто ввечері справило зовсім інше враження. Все красиво підсвічується та живе нічним життям. Пройшлись по відомому білому мосту, біля дерева, на якому всіх вішали, Палацу Окрос-Чардахі , в'язниці, де сидів Сталін та подивилися на красивий Колхідський фонтан. Далі ми розділилися. Давид пішов до свої знайомих, які звідусіль його звали. а ми ще трохи прогулялися вечірніми вуличками і пішли відпочивати.

Омріяна подушка нас манила та гіпнотизувала, ми вже на ходу засинали через перевтому.

Але і тут ще не все. Як тільки ми почали моститися в ліжко, прийшов Давид і заявив: "Я принес вино - идемте пить". Ми цього точно не очікували. Ми ж просто просили продати нам трохи вина, щоб спробувати, яке воно насправді має бути, ми ж у Грузії, пли пити ми точно не хотіли.

Ну але що поробиш, треба вставати.

У залі на нас чекали ще двоє грузинів, як виявилося, то була сестра господаря з чоловіком.

Вина виявилося вдвічі більше, ніж ми просили,сестра з чоловіком пили пиво, а Давид водичку, бо напередодні його вкусив кіт і йому зробили укол, після якого не можна пити, як йому заявили родичі. От така сумна історія. По скайпу до нас ще приєдналася полька, з якою зустрічається господар. Відрекомендував нас як "бандерувцев" і почав травити нам різні байки, про лижі, чачу і помідорчик, про китайця і байдарки. Словом, було весело, Віка десь непомітно пішла спати, зрозумівши, що їй досить, а ми мужньо допили вино, яке виявилося дуже смачним, насміялися вдосталь і під ранок завалилися спати.

На ранок нас уже чекав дуже смачний сніданок та китаєць, який кричав, що у нього вкрали одну шкарпетку та яйця. На прощання довелось допомогти у вирішенні цього непростого конфлікту, оскільки Давид англійської не розуміє, а китаєць його жартів про яйця))

Подякувавши за гостинність та обмінявшись контактами ми рушили далі на пошуки пригод.

А далі нас чекало відоме місто Горі. Так-так, саме те Горі, де народився сам таваріщ Сталін.

Побродили тут біля здоровенного музею вождя, попрямували до більш цікавого місця - фортеці, звідки відкривається вид на злиття двох річок - Ліахві і Кури (Мткварі).

По дорозі нам ще трапилися гігантські скульптури якихось воїнів.

З Горі ми мали прямувати в Уплісцихе - скельне місто І-ІІ ст. до н. е. У давнину це був центр цивілізації. Зараз ця місцина дуже гарно окультурена та доглядається.

Відвідують це місто тисячі туристів. Кожна "кімната" має свої таблички, де можна прочитати її назву та призначення. Там різні зали як цариці Тамари, так і звичайного місцевого населення.

Дивовижне місце, яке притягує та дивує своєю. історією.

Добралися ми сюди з місцевого автовокзалу в Горі але поїхали таки на таксі, збивши вартість до ціни за маршрутку, оскільки водій їхав за вином на якесь свято.

А от уже з Упісцихе ми добиралися електричкою до Мцхети - передмістя Тбілісі, яке нагадало нам Кончу-Заспу. Тут архітектура вже не видавалася не такою бідною, а скоріше навпаки.

З пам'яток та цікавих місцин тут ми відвідали монастир Джварі VII ст, який розташований на вершині гори. Звідси відкривається вид на злиття річок та саме місто Мцхета. Дуже красиве та людне місце.

Дістатися сюди можна лише на таксі, хоч і видає, ніби до нього рукою подати, однак дорога пішки може зайняти півдня.

А далі нас чекала велична столиця Грузії - Тбілісі. Але про це у вже у наступній розповіді.

#Грузія #Архітектура